Виховання звукової культури мовлення посідає одне з провідних місць в системі корекційної роботи. Одним з психологічних принципів, що лежать в основі оволодінням дітьми мовленням, є принцип розвитку, згідно з яким всі психічні процеси, включаючи і мовлення, мають певні якісні стадії в своєму розвитку. Розвиток психічних процесів протікає в певній взаємодії один з одним. В психічному розвитку існують сензитивні періоди, коли дитина особливо чутлива до певних впливів навколишнього середовища.
Для розвитку мовлення сенситивним періодом є вік 1,5 до 3,5 років, коли дитина найбільш чутлива до мовлення.
Відомий психолог Л.С.Виготський відмічав, що пізній початок колекційної роботи не має такого значення в розвитку, яке воно відіграє тоді, коли відбувається в оптимальні строки. В цей найбільш сприятливий для розвитку мовлення період дитина оволодіває основними засобами мовлення. Відомо, що, молодший шкільний вік є найбільш сприятливим для формування та розвитку правильної вимови. В цьому віці дитина здатна засвоювати більшість звуків та закріплювати їх у власній вимові, вчиться користуватися своїм голосовим апаратом. Саме тому виховання звукової культури мовлення у дітей спрямоване на розвиток слухового сприймання, на засвоєння та закріплення правильної вимови звуків, які формуються в процесі загального та мовленнєвого розвитку дитини. Для виховання звукової культури мовлення необхідно врятувати такі напрямки. По перше, це виховання слухового сприймання. Розвиток слухового сприймання є важливим компонентом для формування звукової сторони мовлення. Внаслідок добре розвиненого слухового сприймання дитина оволодіває вмінням чути та диференціювати різні звуки, розрізняти гучність та темп їх вимови. Розвиваючи слухове сприймання, слід звернути увагу дитини на те що, одні й ті самі звуки, звукосполучення та фрази можна вимовляти голосно та тихо, швидко та повільно.
По-друге - це формування звуковимови. Більшість завдань по вихованню звукової культури мовлення присвячене уточненню та закріпленню правильної вимови звуків. Ознайомлюючи дитину із звуками рідної мови треба обов’язково враховувати артикуляційні труднощі їх вимови та її індивідуальні можливості.
По –третє, корекційна робота повинна бути направлена на розвиток голосового апарату. Як підготовчі вправи для розвитку голосового апарату дитині пропонуються завдання в яких однакові звуки або звукосполучення потрібно вимовляти з різною силою голосу. Такі завдання підготують дитину до подальшого правильного використання інтонаційних засобів виразності.
По - четверте, це розвиток темпу мовлення. Вже починаючи з 3 років, треба вчити говорити дитину і швидко і повільно. З цією метою слід вимовляти слова з різною швидкістю, а потім запропонувати дитині повторити їх у такому ж темпі. Шляхом таких вправ малюк привчається говорити слова в різному темпі.
По – п’яте, ця робота спрямована на розвиток фізіологічного та мовленнєвого дихання. Добре поставлене мовленнєве дихання забезпечує правильну вимову звуків, правильне промовляння слів та фраз. Адже для вимови ряду звуків, потрібен сильний подовжений видих, що досягається завдяки спеціальним вправам на розвиток дихання.
Формування правильної вимови звуків на простих прикладах дає можливість акцентувати їх увагу на звуковій стороні мовлення. Уточнення та закріплення звуків здійснюється в декілька етапів. Спочатку йде відпрацювання вимови ізольованих звуків, потім введення їх в склади та слова. Подальше закріплення звуків здійснюється у фразовому мовленні, але обов’язково в залежності від індивідуальних можливостей дитини.
Діти з порушенням мовлення належать до неоднорідної та численної групи, для якої оволодіння мовленням і рідною мовою – єдиний і основний шлях здобуття освіти та особистісного розвитку. Відхилення від вікових нормативних показників у розвитку усного мовлення зумовлюють неспроможність дитини увійти в соціальні контакти з дорослими і ровесниками, опанувати навчальну діяльність, що гальмує процес засвоєння загальноосвітніх знань, розвиток навчальних умінь, навичок читання й письма в початковій школі, а також особистісний поступ дитини. Це зумовлює загострення суперечності між сучасними вимогами до мовленнєвої готовності дітей до школи і педагогічними умовами забезпечення цього процесу.
У психолого-педагогічній літературі термін «готовність» розглядається, як системоутворююча характеристика(Л.Кондрашова), тривалий чи короткочасний психічний стан особистості внаслідок впливу на внутрішні сили середовища і виховання (М.Фіцула), що зумовлює здатність дитини до оволодіння змістом конкретної діяльності, зокрема мовленнєвої. Вчені (А.Богуш, М.Вашуленко, А.Іваненко та ін.), досліджуючи теоретичні основи розвитку мови і мовлення, визначають її, як складову підготовки дітей до школи, що охоплює практичне опануваня вмінь і навичок культури спілкування у процесі мовленнєвої діяльності.
Згідно з «Концепцією стандарту спеціальної освіти дітей дошкільного віку з порушеннями мовленнєвого розвитку» (Є.Соботович, 2002) одним з основних завдань корекційно-попереджувального навчання дітей старшого дошкільного віку є корекція провідного розладу, розвиток усіх сторін мовлення та підготовка їх до навчання у школі.
Таким чином, формування мовленнєвої готовності – актуальна проблема, що передбачає забезпечення умов практичної реалізації завдань з оволодіння мовою і мовленням.
Спадщина відомих учених свідчить, що проблема формування мовленнєвої готовності дітей до школи має глибоке історичне коріння. Відомий слов’янський педагог ХУІІ ст.. Я.Коменський вперше звернув увагу на необхідність підготовки дітей дошкільного віку до подальшого навчання. Його праця «Материнська школа» (1632) фактично є програмою підготовки дитини до школи. Він вказував необхідність навчання рідною мовою, розробки принципів, завдань і змісту навчання мови на різних вікових етапах.
Я. Коменський вважав, що загальноосвітнє та виховне значення мовлення, повинно бути розвинутим і досконалим. Він перший спробував визначити вікові закономірності оволодіння мовлення, ознаки підготовленості дітей до школи, як здатність до суджень, засвоєння знань бажання навчитись.
Відомий швейцарський педагог Й. Песталоцці ХУІІІ ст. порушував проблему зв’язку сім̉ї та школи, зосереджував увагу на розвитку мовлення дітей, визначив зміст навчання та спеціальні засоби оволодіння мовленням: освоєння звука як засобу розвитку органів мовлення, навчання слів-назв, як засобу ознайомлення з предметами, навчання мовлення, як процесу застосування засобів спілкування або чіткого висловлювання власних думок про об’єкти довкілля. Таким чином, наприкінці ХУІІІ ст. вперше було науково-практично обґрунтовано значення рідної мови у розвитку дитини, визначено зміст, засоби навчання мовлення, послідовність засвоєння мовлення, завершальним етапом якого є достатня сформованість засобів спілкування та їх застосування.
Відомий педагог ХІХ ст.. К.Ушинський, який розглядав розвиток мовлення у невід’ємному зв’язку з формуванням особистості дитини, визначив основні завдання, зміст і методику навчання мовлення. Він акцентував увагу на навчання дітей рідної мови, що має три мети: розвинути вроджену здатність до мовлення («дар слова»), свідоме оволодіння скарбами рідної мови, засвоєння дітьми логіки мовлення, тобто її граматичних законів. Його вчення Є.Водовозова досліджувала, як значення попереднього внутрішнього розвитку дитини, насамперед мислення, під час формування навичок і звичок у розвитку мовлення дітей в умовах сім̉ї.
Є.Тихєєва вказувала на взаємо зумовлюючий зв'язок розвитку особистості дитини і розвитку мовлення (мовлення і мислення) як головних факторів спілкування людей. Вона вважала, що розвиток рідного мовлення має розпочинатися з перших років життя, та організовуватися як в її інтересах, так і заради розвитку мовлення на лінгвістичних засадах. Авторка вперше ввела термін «навчання мови», що ліг в основу всієї системи виховання у дошкільному закладі. Саме методично продуманий планомірний розвиток мовлення має бути тлом, на якому розгортається процес навчання і виховання дітей дошкільного віку.
Особливе місце у вирішенні проблем підготовки дітей до школи та розвитку мовлення належить В.Сухомлинському. Він рекомендував розпочинати розвиток мовлення та виховувати любов до мови з раннього дитинства, розробив оригінальну методику навчання дітей дошкільного віку грамоти і читання. В основу підготовки дітей до школи В.Сухомлинський покладав заняття з розвитку мовлення: складання казок, розповідей, оповідань за спостереженнями дітей у природі. Гармонійну єдність виховних і навчальних зусиль видатний педагог розглядав як необхідну умову всебічної підготовки кожної дитини до школи.
Педагоги ХХ ст. усвідомлюючи зв'язок розвитку мовлення з формуванням особистості дитини, визначали його основні завдання, зміст і методику; акцентували увагу на системному навчанні дітей рідної мови на лінгвістичних засадах. Методично продуманий процес розвитку мовлення передбачав розширення соціальних зв’язків та організацію доцільного спілкування як з ровесниками так і з дорослими.
«Сама велика розкіш у світі – розкіш людського спілкування» - писав А.Екзюпері. Його основи закладаються в сім’ї, перші емоції, перші слова, азбука міміки, вміння впізнавати людей, їх настрій. Поступово спілкування ускладнюється, в нього залучаються все нові і нові елементи: мова жестів, манери і поза, інтонація і ритмічна сторона мови.
Важливе значення має мовне спілкування. Дитина рано починає копіювати батьків, переймає їх гарний і поганий настрій, хороші і погані звички, і все це засвоюється надзвичайно просто. Практично всі недоліки, які привиті дитині на 1-2 році життя, залишаються надовго, деколи на все життя. З самих перших днів дитина засвоює в сім’ї манеру говорити. Молоді батьки часто вдаються до ласкавих, «сюсюкаючих» слів, особливо стараються показати це при сторонніх особах. Така показна сторона любові ніколи не служила доказом почуттів, тим більше, що кохання потрібне тільки двом і зовсім не цікавить оточуючих. Більше цього, використовуючи в спілкуванні «лапочка», «котик», «зяблик» і т.д., звучить не тільки смішно і вульгарно, але і фальшиво.
Наша мова багата, і збагачуючи її такими словами не додає їй особливої краси. Дорослі часто вживають слова вульгарні, жаргонні, які зневажають слух і почуття культурної людини. Такі слова лише підкреслюють недостатній культурний рівень співбесідника, який не може знайти в рідній мові потрібних слів.
В педагогічній системі В.Сухомлинського «Слово – одне з головних виховуючих засобів: користування ним потребує високої культури». Слово повинно дати дитині знання етики, що таке добро і зло, що означає бути громадянином. Подається це в формі розповіді, казки – зміст яких, яскраві героїчні образи, зрозумілі дитині. Велику увагу треба приділяти зовнішній стороні розмови, інтонації голосу з дітьми треба дотримуватися спокійного, лагідного тону. Тільки спокійна людина може донести свої думки іншому.
Бесіду з дитиною треба будувати так, щоб дитина відчувала перш за все турботу про неї, тоді з’явиться довіра, пропаде нервовість і хвилювання. Діти перш за все сприймають інтонацію мови і реагують відповідно цьому. Якщо бесіда проходить в нав’язливому тоні, важко знайти бажаний результат, а можна і взагалі втратити контакт з дитиною.
У деяких дорослих існує думка, що при розмові з дитиною мову треба переіначувати на дитячий лад з великою кількістю ласкавих, зменшувальних слів. Чи потрібно говорити, що не існує ніякої спеціальної дитячої мови?
Мова відображає думки людини, і ніхто не має права травмувати психіку дитини. Діти не сприймають умільне сюсюкання і грубі жаргонні слова.
В ранньому віці існує повна залежність розвитку від відповідних умов виховання. Культурний рівень дитини обумовлений поведінкою членів сім’ї. Сім’я регулює поведінку дитини, її взаємовідносини з оточуючими. Так формуються інтереси і потреби, культура спілкування і її зміст, дитячий настрій, уподобання, погляди на цінності життя і способи їх досягнення. Все це забезпечується засобами спілкування.
У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження часто важко пояснити, що ж це таке –гарні батьки.
Батьки становлять перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають важливу роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми подумки звертаємось у важкі хвилини життя. Разом з тим почуття, що забарвлюють відносини дитини і батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв’язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми й батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові – воістину життєво необхідна потреба маленької людської істоти. Любов кожної дитини до своїх батьків безмежна, безумовна. Причому якщо в перші роки життя, любов до батьків забезпечує власне життя й безпеку, то в міру дорослішання батьківська любов виконує функцію підтримки й безпеки внутрішнього, емоційного і психологічного світу дитини.
Батьківська любов – джерело і гарантія благополуччя дитини.
Саме тому першим і основним завданням батьків є створення в дитині впевненості в тім, що його люблять і про нього піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Самий природний й самий необхідний із всіх обов’язків батьків – це ставитися до дитини в будь-якому віці з любов’ю й повагою.
Головна вимога до сімейного виховання – це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину а й керуватися у всіх повсякденних турботах по догляду за ним, у своїх зусиллях по його вихованню, необхідно щоб дитина відчувала, розуміла і була впевнена, що її люблять, був наповнений цим відчуттям любові, які б складності й конфлікти не виникали в його відносинах з батьками. Тільки при впевненості дитини в батьківській любові й можливе правильне формування психічного світу дитини, тільки на основі любові можна виховати моральну поведінку, тільки любов здатна навчити любові.
Глибокий постійний психологічний контакт з дитиною – це універсальна вимога до виховання, що однаковою мірою може бути рекомендовано всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дає дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любо, прихильність і турботу.
Основа для збереження контакту – щира зацікавленість у всьому, що відбувається в житті дитини щира цікавість до його дитячих, нехай самих дріб’язкових і наївних проблем, бажання розуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, які відбуваються в душі й свідомості дитини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють залежно від віку й індивідуальності дитини. Під впливом спілкування із власними дітьми, включаючись у різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії по догляду за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній щиросердечний світ помітно трансформується. Із цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: «Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу, що виховує, середовище, оточення й дітей».
Зв'язок між батьками й дитиною ставиться до найбільш сильних людських зв’язків. Ніж більше складний живий організм, тим довше повинен він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв’язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв’язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане повністю незалежним. Людське життя, як говорив психолог А.Н.Леонтьєв, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв'язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Дійсно дистанція в спілкуванні з дитиною проявляється вже в тій чи іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше «Я сам!», вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого садка? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначити межі дистанції. Рішення цього завдання, іншими словами, надання дитині тої або іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобувається ними у ході розвитку новими навичками, здібностями й можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їх відносин до дитини. Але разом з позитивним у вихованні існують й помилки сімейного виховання:
- виховання й потреба в емоційному контакті;
- виховання й потреба сенсу життя;
- виховання й потреба досягнення;
- виховання як реалізація певної системи;
- виховання як формування певних якостей;
- мета виховання.
Майбутні батьки, звичайно ж, замислюються проте, як краще сформулювати для самих себе мету роботи з виховання своєї дитини… Відповідь так само проста, як і складна: мета й мотив виховання дитини – це щасливе, повноцінне, творче, корисне людям життя цієї дитини. На творення такого життя й повинне бути направлене сімейне виховання.
Мова - невичерпне джерело розумового розвитку дитини, скарбниця всіх знань. К.Д.Ушинський образно назвав рідну мову народним педагогом, наставником і вихователем. Слово виховує, навчає і розвиває дитину. Під впливом мови вдосконалюються її почуття, сприймання, збагачуються знання про оточуючий світ.
Важлива роль у формуванні особистості дитини, зокрема розвитку її мови, належить сім’ї. Адже перші слова, перші речення, малятко чує і вимовляє в колі рідних людей. Однак дехто з батьків вважає, що дитина починає навчатися літературній мові лише у школі і не звертає належну увагу на формування мовлення дітей у дошкільному віці. Навчання ж мови починається не тоді, коли дитині дають буквар, а з перших звуків, які вона починає вимовляти.
Батьки ні в якому разі не повинні залишатися байдужими до мовних недоліків своїх дітей. У колі своєї сім’ї дорослі розуміють дитину з півслова і вона почуває себе впевнено. Але з віком розширюється мовне коло спілкування дитини і мовленнєві вади стають на перешкоді швидкого встановлення контактів з однолітками, виникають різні ускладнення, психологічні проблеми. Недостатньо розвинена мова, бідність словникового запасу, проблеми у вимові звуків, негативно впливають на загальний розумовий розвиток дитини.
Мова дорослих – приклад для дітей. Успіх мовленнєвого розвитку дитини насамперед залежить від мови дорослих, які оточують її з раннього дитинства. Малюк навчається говорити завдяки слуху і здібності до наслідування.
Відомо, що дитина дошкільного віку легко наслідує неправильну вимову дорослих, переймає місцеву говірку, діалектизми. Причинами помилок в мові дорослих є вплив діалектного оточення і невміння відрізняти звукову норму.
Яскрава виразна мова дорослих привертає увагу дітей, полегшує розуміння її і запам’ятовування.
Суха, монотонна мова не повинна бути зразком для наслідування. Виразність забезпечується інтонацією, що надає мові мелодійності. Не можна кричати в розмові з дитиною. Голосна, криклива мова викликає у дітей байдуже ставлення до її змісту, роздратованість у поведінці. Дитина намагається відповісти батькам таким же тоном і це надає мові відтінок грубості. Слід дотримуватися відповідного темпу мовлення. Не розмовляйте з дітьми швидким темпом, оскільки стежити за такою мовою дітям важко, вони відволікаються, стомлюються слухати, так виховується неуважність до слова. Крім того, коли дитина наслідує швидкий темп мови батьків, у неї може виникнути заїкання. Справжнім скарбом рідної української мови є твори усної народної творчості – приказки, загадки, скоромовки, вірші, казки. Дорослим необхідно вживати влучні вирази, народні перлини в живу розмовну мову, вивчати з дітьми народні твори.
Отже, дорослі повинні прагнути до того, щоб забезпечити правильний мовленнєвий розвиток дитини, починаючи вже з перших місяців її життя. Правильне мовлення допомагає малюку встановлювати контакти з іншими дітьми, вільно передавати свої думки і побажання, сприяє успішному навчанні у школі.
Краснокутський заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 2
Коментарi